Я вилізла підкинути поліно в котел, і присіла на краю ямки, щоб відправити смс. Текст тоді був завжди коротким: «Все Ок! Живі!», та навіть це ледве встигла відправити, бо десь поруч дуже сильно прилетіло, вскочила в погріб за секунду… Над головою ревло і стогнало небо...
***
Я запам’ятала цей день і ніч назавжди.
Йшла 9 доба спротиву...
Ми в Киїнці * — в будинку сватів, а вдома не були з 24 лютого.
Навчилися швидко бігати в погріб, майже не торкаючись щаблів драбини, швидко їсти, швидко вмиватися, і майже не спати, не роздягатись і не знімати взуття зовсім. А ще розрізняти куди і що прилетіло, бути без світла, бо вже пошкоджена лінія, економити заряд телефону, бо генератор один на всю вулицю (і до нього черга). Виходити інколи на вулицю (може сусіди знають якісь новини?), взяти води й дров, і швидко тікати назад до хати, бо здавалося що там ти захищений…
Пізніше, ввечері, стало зрозуміло, що то таки тільки так здавалося.
Тоді вже російська авіація другий день трощила Чернігів, ми бачили як палає вже добу нафтобаза. В центрі міста рашисти скинули 6 бомб фаб-500, загинуло дуже багато цивільних людей, які стояли в черзі за хлібом і ліками...
Весь день було дуже гучно, двигтіла земля і повітря було насичене запахом розпеченої сталі, гіркого диму і тривоги…
Ми майже не вилазили з погреба, навіть поїсти, бо летіло і гупало десь зовсім поруч.
Під вечір стало зовсім гучно, але треба було розтопити котел, щоб хоч трішки прогрілося повітря в хаті, і хоч трішки тепліше стало б у погребі-ямці, зовсім маленькій, яка знаходилася просто посеред кухні, в якій ми втрьох і сиділи…
Я вилізла підкинути поліно в котел, і присіла на краю ямки, щоб відправити смс.
Текст тоді був завжди коротким: «Все Ок! Живі!», та навіть це ледве встигла відправити, бо десь поруч дуже сильно прилетіло, вскочила в погріб за секунду…
Над головою ревло і стогнало небо...
Наступного разу підкинути дрова виліз зять. Вся ця маніпуляція (вилізти — три кроки до котла — відкрити — закинути — закрити — три кроки до ямки), займала менше хвилини, та закриваючи дверцята, він вже почув характерний свист і влетів в погріб, закриваючи за собою ляду, але спуститися не встиг, бо в цей момент «прилетіло» поруч у двір, де здетонували дві машини. Гепнуло так, що здавалося цегляна стіна погреба вдарила по спині...
Я затисла в обіймах доньку і навіть при світлі каганця бачила, як зятя теліпало на тій ляді…
Як йому не відірвало руки і голову???
Мабуть таки ангели притримували ту ляду у нього над головою, іншого пояснення немає...
Декілька секунд, він відкидає її вбік, висовує голову і кричить: «Виходимо швидко, ми горимо!»
Ми вискакуємо — ні вікон, ні дверей вже нема — все вивернуло, кота і собаки, які грілися біля котла — теж, скрізь дим, пилюка і язики полум’я, що вже «лижуть» хату з боку сусідів.
Я встигаю перебігти хату в пошуках нашої маленької кицьки, яка була в другій кімнаті, але її ніде нема…Вдень брали її з собою та вона так нервувала, що вирішили залишити в кімнаті, хто ж думав…
Ми біжимо по дорозі до сусіднього двору, над головою гримить і летить...
Ми в другому погребі, нас там 10..., один на одному, двоє з яких — лежачі: дідусь і бабуся.
Телефоную другій доньці: «Нас розбомбили, ну все ок'ей».
Викликаємо пожежну, у відповідь: «Нас не пропустять, там небезпечно».
Погріб наповнюється димом, дихати стає нічим, у доньки починаються панічні атаки, вона задихається..., я роздираю якусь тряпку, змочую водою і роздаю, щоб дихали через неї...
Дедалі все гірше...
Навіть при світлі свічки, яка вже догорає, видно, що в погребі повно диму...
Перебігаємо всі в сарай, переносимо і дідуся, і бабусю. Відкриваємо в погребі всі душники, щоб був протяг і вийшов дим.
Попадали, лежимо — хто де, над нами знову російський літак…
Притискаю міцніше доньку. Вже все одно, куди тікати? Сил нема…
Страшенний холод, вітер, який рве полум’я і розкидає його разом з шифером на десятки метрів, хата горить як свічка, чути літак, який вкотре заходить по колу…
Залишатися в сараї далі не можна.
Перебігаємо назад в погріб.
Нескінченна ніч...
Під ранок мене прорвало — я не можу зупинити потік сліз…
Світає…
Я вийшла з погреба і заклякла…
Те, що ще вчора ввечері було, його вже нема…
Вся вулиця суцільна руїна...
Понівечені хати, паркани (у кого вони хоч якісь лишися), на місці хати сватів — згарище, яке ще пашить жаром, і подекуди щось догорає…
На дорозі стирчать нерозірвані фугаси, у сусідів вирва глибиною вище мого зросту…
Я дивлюсь на весь цей жах, і до кінця не можу повірити своїм очам, що ми вижили в цьому пеклі…
«Все Ок'ей ! Живі!»
З Днем народження нас!
Ніна Кулик, Чернігів-Киїнка
* Киїнка — село, розташоване на відстані 1 км від Чернігова.
Фото авторки
